ЗАРВАНИЦЯ

Зарваниця - величний марійський центр Західного Поділля - віками була для українського народу форпостом християнської віри і джерелом життєдайної сили. Доля цієї: святині невіддільна від історії краю, його людей. В часи радості чи підневільного життя ішли вони завжди разом, утверджуючи моральну чистоту Божого Слова у серцях вірних, передаючи, як факел самопожертви, від покоління до покоління духовні та національні традиції греко-католицької церкви.

Протягом століть народжувались і зникали міста і села, у бурхливих лавинах подій губились імена і дати, та не тьмяніла яскрава зоря Зарваниці, її віковічна слава. Вона, як неопалима купина, оживала із руїн, оновлювалась, оберігаючи найцінніший скарб - чудотворну ікону Матері Божої, яка у часи лихоліть і в хвилини радості прикривала своїм омофором спраглі душі далеких предків і нинішніх поколінь, що несли і несуть за Її ласки і щедроти свої молитви та одкровення. І так буде вічно, бо вічна Зарваниця як духовний осередок і святе місце на золотій подільській землі.

Про походження Зарваниці, перша письмова згадка про яку відноситься до 1458 раку, існує декілька версій, хоча вона має давню історію. На території: села, як засвідчують археологічні знахідки, жили люди в кінці мідно-кам'яного - початку бронзового віку.

За народними переказами, з появою чудотворної ікони Богоматері пов’язуються початки зародження Зарваниці. Місцина над Стрипою стала надійним прихистком християнства під час лиховісного смерчу монголів на терени Русі-України.

Коли у 1240 році дощенту був зруйнований золотоглавий Київ, ченці понесли, як Боже знамення, терплячи неймовірні випробування, на захід своєї єдиної держави найвищий символ набожності.

Один із київських монахів чудом врятувався від ворожої навали і опинився на галицькому Поділлі в лісах над рікою Стрипою. Зморений довгим і далеким шляхом, він закріпився водою, перегодом сердечною молитвою просив Матір Божу, щоб захистила його від ворогів, взявши під свій покров у цій незнаній околиці. Довге скитальство та нестерпний голод так знесилили його, що, умиротворений надією на допомогу Богоматері, чернець заснув.

У сні відкрилась перед ним райська місцина: оповита чарівним серпанком долина, погаптована різнобарвними квітами і освітлена дивним сяйвом. В його блиску з'явилася Непорочна Maти Божа з двома янголами, які мали в руках білі лілії. Чернець упав перед Пречистою Дівою Марією на коліна. Вона із усміхом подала йому в руку край свого омофора. Пробудившись, монах побачив чудову долину, оточену віночком густого лісу. Раптом у росяній траві засвітилося джерело чистої води, а над ним спалахнув небесним промінням образ пресвятої Діви Марії з малим Ісусом на руках.

Чернець пригадав сон і склав поклін Пречистій. Це місце, де зарвав його сон, назвав Зарваницею. Спочатку він встановив хрест, а згодом збудував біля кринички каплицю і примостив у ній ікону Богоматері.

Сюди, почувши про чудо, почали приходити люди і поселятися. 3 роками у затишному видолинку виросли монастир і селянські обійстя. Так почалася Зарваниця.

Про славу Зарваниці дізнався хворий князь Теребовлянський Василь і послав своїх слуг за чудотворного іконою та ченцем, але монах відповів: «Як князь хоче бути здоровий, хай прийде сам до Пречистої Діви!» Його привезли сюди, і він зцілився. На знак подяки за одужання князь побудував церкву вище джерела. Це місце, де вона стояла, ще досі називається «білим каменем». До неї перенесли ікону пресвятої Божої Матері.

Серед старожилів побутує ще один переказ щодо початків заснування села сербами, які після битви з турками на Косовому полі в 1389 році емігрували в Україну. Вони над джерелом збудували дерев'яну церкву Пресвятої Трійці. Їх поселення спершу називалося Сербаниця, а пізніше стало Зарваницею. Серби привезли з собою рукописи, книги апокрифічного змісту, чудотворні ікони.

Зрозуміло, що Зарваниця на основі скупих історичних даних та народних переказів існувала у княжому періоді, мала церкву біля джерела, а пізніше - монастир. Після татарських і турецьких орд село, через яке проходив шлях за захід, було не раз знищене до тла. Сюди прибували нові монахи, серед них, можливо, були і сербські ченці, які відновлювали знищений духовний центр над Стрипою.

Однак деякі науковці сходяться до думки, що назва села пішла від місцевості, на якій воно знаходиться. Коли згори дивитися на Зарваницю, то видно, що вона з трьох боків оперезана рікою Стрипою, ніби ріка зарвала шмат землі і стала природним захисником для жителів від нападів ворогів. Для його оборони було викопано із висипаним високим валом рів, який з'єднав Стрипу, що омиває населений пункт із трьох боків, і збудовано в'їзну браму. Збереглися письмові свідчення про існування в середні віки мурованого замку, який знаходився на присілку Полісюки. Руїни фортеці збереглися до наших днів.

Наприкінці XIV ст. князь Владислав Опольський передав Зарваницю і її навколишню територію у спадкове володіння. Господарями села у XV ст. були шляхтичі Зарваницькі, у наступні віки - Ходоровські, Умінські, Тимборські, Маковецькі, Вистемпи, Куровські, Овадовські.

У 1662 -1688 р.р. Зарваницю кілька разів спустошували турки і татари. Вони спалили селянські оселі, церкву і монастир. Багатьох людей було вбито, захоплено у полон. Однак ікону Божої Матері вдалося врятувати. Її було перенесено до нової дерев'яної церкви, побудованої в центрі Зарваниці. В ній помістили також чудотворний образ - образ Розп'ятого Спасителя, який коронував в 1742 році львівський митрополит Атанасій Шептицький.

У 1754 року дерев'яна церква згоріла. На місці, де вона стояла, отець Петро Білинський поставив кам'яний хрест. Цього ж року за допомогою тодішнього власника села графа П.Мйончинського завершено спорудження храму Пресвятої Трійці. Її будували із каміння, взятого зі зруйнованого татарами замку в Полісюках. Це був четвертий храм з часу заснування Зарваниці і його освятив отець Ілій Білинський.

В 1867року заходами пароха о. Порфирія Мандичевського урочисто короновано ікону Зарваницької Матері Божої, а старанням кардинала Івана Сімеоді папа Пій IX надав Зарваниці відпустового значення. Відтоді починаються відпустові дні, коли тисячі прочан відвідують це святе місце. В 1893 році біля джерела вимурувано каплицю.

Великої шкоди релігійному розвою Зарваниці завдала Перша світова війна. У 1916 році було спалено частину селянських будівель і монастир, який через шість років був заново споруджений біля дерев'яної монастирської церкви. У його будівництві матеріально допоміг митрополит Андрей Шептицький. Biн 1922 року побував у Зарваниці. Часто відвідував Зарваницю майбутній патріарх Української греко-католицької церкви Йосиф Сліпий. Монастир мав також свій водяний млин і пекарню, опікувався бідними людьми.

Духовне життя села почало набирати нової сили із приходом на парафію о.Василя Головінського, який розгорнув широку громадсько-політичну діяльність серед населення, за що у 1930 році зазнав пацифікації польської офензиви. При підтримці владики Никити Будки, який жив і працював у Зарваниці в 1931 - 1939 роках, він звів парафіяльний будинок, дзвіницю, відновив церкву.

Для прочан, що тисячами відвідували в літню пору святе місце, отець Ярослав Княгиницький видавав часопис «Зарваниця». Biн разом з інженером Л.Кобринським відкрив сільський кінотеатр. Люди мали можливість дивитися духовні фільми, зокрема кінострічку «Життя, муки і смерть Ісуса Христа».

Вересневі події 1939 року обмежили душпастирську роботу о.Василя Головінського. Більшовики заборонили йому навіть відправляти на церковному майдані. У 1944 році було знищено дерев'яну монастирську церкву, через два роки - монастир, а 1961 року - каплицю. Життєдайне джерела обгородили колючим дротом. Ставили міліційні заслони у відпустові дні.

Та ніщо не могло зупинити потік прочан до цілющого джерела. У лісі та в хатах проводилися підпільні богослужіння. В 1975 році завідателем поруйнованої більшовиками церкви у Зарваниці був призначений отець-митрат Василь Семенюк. Він із благословення блаженної пам'яті митрополита Володимира Стернюка, працюючи душпастирем у катакомбових церквах, водночас став керівником підпільної духовної семінарії. Так тривало аж до перебудови.

Незважаючи на шалений опір місцевої влади, владика Павло Василик постійно відправляв богослужіння у Зарваниці, а в 1988 році очолив святкову відправу на честь 1000-тгіття Хрещення Русі¬ України. 23 листопада 1989 року отець-¬митрат Василь Семенюк разом з о. 3іновіем Монастирським та о. Іваном Якимовим у місцевій церкві, куди було перенесено чудотворну ікону Богоматері, яку в роки Другої світової війни перековували у Львові, а згодом – у Зарваниці. 3 цього часу подільська святиня виходить на нову дорогу духовного відродження, щоб виконувати свою постійну місію - бути світильником Божим на нашій землі. 3 благословення архієрея Михаїла Сабриги отець-митрат Василь Семенюк, нині єпископ-помічник Тернопільсько-Зборівської єпархії, при активній участі парафіян і семінаристів відбудував у 1991 році капличку біля джерела, відремонтував знищену церкву, спорудив біля неї велику каплицю, у якій відправляються під час відпустів богослужіння, а також Хресну дорогу.

Жодне дійство не обходиться без Зарваницької Матері Божої. Перед Її престолом у церкві Пресвятої: Трійці прочани просять у Неї ласки і порятунку. Вона зосередженим, спокійним зором, тримаючи у лівій руці малого Ісуса, випромінює тепло добра і милосердя, зворушує ніжністю і людяністю. Короновані Мати і Син на образі органічно, як небо і земля, пов'язані в єдине нерозривне ціле. Небесну Богоматір ще з часу прийняття християнства шанує український народ, бо вона уособлює земну матір продовжувачку і берегиню нашого роду, Матір-Україну.

Ікона Зарваницької Матері Божої одна із найдавніших в Україні. Вона дійшла до наших днів із тринадцятого¬ чотирнадцятого століття крізь смерчі спустошень і пожежі лихоліть. У 1921 році мистець Петро Холодний її реставрував і здійснив копію. Після Другої світової війни місцеві жителі Павло Деркач і Юлія Монастирська повернули її зі Львова ї переховували ікону вдома; а в 1988 році передали до храму Пресвятої Трійці. Відтоді вона знову на своєму звичному місці. Символічно, що під час офіційного візиту в Україну I Папа Римський Іван Павло II у червні 2001 року помолився біля цієї ікони, яка була привезена із Зарваниці до Української греко-католицької церкви на Аскольдовій могилі у Києві.

Червоноград – Зарваниця

>